У нашому офісі був один хлопець. Ну як хлопець… Дорослий чоловік, 36 років. Але він був незвичайний.

Якщо говорити прямо — від природи він був не надто кмітливий. Зовсім. Але я взяв його на роботу шість років тому й ніколи не шкодував. Найцікавіше, що він знав про свою особливість й не соромився цього. Більше того, коли він прийшов влаштовуватися, перше, що сказав, було:

— Доброго дня! Я не дуже розумний і не приховую цього. Але мені потрібна робота, щоб купувати мамі ліки — вона вже не може працювати.

Мене це трохи приголомшило, але я зрозумів — переді мною справді хвора людина. Хоча не настільки, щоб не справлятися з простими завданнями. Він нагадав мені героя Дастіна Гоффмана з мого улюбленого фільму «Людина дощу». Я відразу збагнув, хто переді мною, і не хотів його образити…

— Ви набагато розумніші за більшість людей, які намагаються приховати свою дурість будь-якими способами, але марно. Гаразд, із завтрашнього дня ви з нами.

З того дня він був у нас, як син полку. Шість років чоловік працював на рівні з усіма. Не такий, як усі, але чесний, порядний, пунктуальний — як на мене, найкращий працівник із усіх, що в мене є. Після інсульту поставив маму на ноги — правда, ми трохи допомагали з ліками та масажистами, але все інше він робив сам і ніколи не скаржився! Весь офіс його полюбив і прив’язався, як до рідного. Настільки, що відгодуювали його з 75 кг до 100! Ми з ним навіть стали схожі.

Так, відвернувся… Позавчора, коли я завітав до офісу після довгої відсутності, помічниця одразу в лоб:
— Олег звільняється! Може, ви його вмовите залишитися?! Як ми без нього?!

Я й сам очманів! Як так? Куди? Чому? Попросив покликати його до кабінету. Заходить через десять хвилин, голова так опущена, що підборіддя ледь не на животі. Стоїть, у вічі не дивиться…
— Олеже! Що трапилося? Що не так? Хтось образив? Тільки пальцем покажи — звільню половину офісу!
— Ні-ні, що ви, не треба, я їх усіх люблю. Просто… я… ну… ось…
— Не тягни, кажи! З мамою проблеми?
— Ні, з мамою все добре, дякую… Я хочу одружитися!

І тут я завис, ніби завислий смартфон. Перше, що спало на думку: *як це — одружитися?* Але хто я такий, щоб таке питати? Він така сама людина, як і я, й ніщо людське йому не чуже… Але якось мені це несподобалося.

— Справа потрібна. Сподіваюся, одружитися хочеш не лише ти, але й твоя майбутня наречена, якщо вона вже є?
— Так, звісно! Вона вже рік запрошує мене до себе, у Швецію! Разом з мамою. Вона мене любить і мою маму!

От лайно… Мені це чимдалі менше подобалося. Хвору людину, з аутизмом… у Швецію… і ще з мамою… Якийсь жах!
— Мабуть, гарна дівчина, раз везеш і маму!
— Вона дуже гарна, руда й розумніша за мене! Зараз покажу фото.

І тут він дістає з кишені iPhone 7! Ого, думаю, непогано! Усі ці роки у нього був старий «раскладушник» Fly, який ми марно намагалися вкрасти, щоб він перейшов на нормальний телефон. Був у нього і новий Samsung — подарунок на день народження, і моя Sony Z3, яку я йому віддав, коли взяв собі нову. Але він не хотів «пересідати». Ми розуміли, що йому складно, тому не наполягали. А тут… iPhone 7! Я не встиг запитати, а він вже відповідає:

— Мені його Катерина подарувала й завантажила туди багато своїх фото, щоб я не сумував…

У цю мить у моїй голові закипіла каша з жахливих думок. Я очікував побачити на фото якусь оголену *Памелу Андерсон* із старих постерів. Але те, що я побачив, приголомшило мене. На фото — руда дівчина з рисами «сонячних» людей.

Вони ж не винні, що в них зайва хромосома. В усьому іншому вони такі ж, як ми, а в чомусь — навіть кращі! Вони не вважають нас дебілами лише тому, що в нас на одну хромосому менше. Хоча, за логікою, могли б. Але насправді це дуже добрі й безневинні люди. І найголовніше — вони завжди посміхаються! Для мене усмішки «сонячних» людей значно приємніші за огидні гримаси, які натягають інші, лаючи нас у думках.

— Дійсно, красуня! Тобі дуже пощастило! Якщо все так, як кажеш, я — із невеликою неохотою, як начальник, але з великою радістю, як людина — відпускаю тебе до твоєї красуні. Якщо не проти, я подзвоню твоїй мамі, уточню деталі й куплю вам обом квитки на літак. Добре?

Олег завжди був усміхненим, але такої щасливої посмішки я в нього ніколи не бачив! Заради цього виразу обличчя я б відправив його куди завгодно й за будь-які гроші. Він захлопав у долоні, як дитина, сам набрав номер мами й подав мені телефон. А найголовніше — *чому я вважаю аутистів розумнішими за нас*: він віддав мені телефон і вийшов за двері! Він *знав*, що розмова буде про нього, але також розумів, що я не зможу говорити про нього в третій особі! *Хто зі звичайних людей так би вчинив?*

НіхІ коли він вийшов, я подумав, що саме такі люди, як Олег, і роблять світ світлішим — без натягнутих усмішок і пустих слів.