У нашому офісі працював хлопець. Ну як хлопець… Дорослий чоловік, 36 років. Але він був незвичайний.

Якщо казати прямо, то ця людина була від природи не дуже кмітливою. Ну от зовсім не розумний, тобто абсолютно! Але я взяв його на роботу ще шість років тому і ніколи не пошкодував. Найцікавіше, що він усвідомлював це і не приховував. Більше того, коли він прийшов влаштуватися, перше, що він мені сказав, було:

— Доброго дня! Я не дуже розумний і не соромлюся цього. Але мені потрібна робота, щоб я міг купувати мамі ліки — вона вже не може працювати.

Це мене трохи шоконуло, але я зрозумів, що людина дійсно має особливості. Хоча, загалом, не настільки, щоб не підходити для нескладних завдань. Він нагадав мені героя Дастіна Гофмана з мого улюбленого фільму «Людина дощу». Я миттєво збагнув, хто переді мною, і не хотів його нічим образити…

— Ви набагато розумніші за більшість людей, які намагаються прикрити свою дурість будь-якими способами, але марно. Гаразд, із завтрашнього дня виходите на роботу.

З того дня він у нас — як син полку. Так ось, шість років хлопець працював нарівні з усіма. Так, не такий, як усі, але чесний, порядний, пунктуальний і, на мою думку, найкращий співробітник із усіх, хто у мене є. Маму після інсульту поставив на ноги — правда, йому довелося трохи допомогти з ліками та масажистами, але він сам усе робив і ніколи не скаржився, що йому важко! Весь офіс його полюбив і прив’язався, як до рідного! Так його заласкали, що з 75 кг розгодували до сотні! Ми з ним навіть зовні стали схожі.

Так, відволікся… Позавчора, коли завітав до офісу після тривалої відсутності, моя помічниця одразу в лоб:
— Олег звільняється! Може, ви його вмовите залишитися?? Як ми без нього?!

Я й сам обомлів! Як це звільняється??? Куди??? Чому??? Попросив покликати його до кабінету. Входить за десять хвилин, голова опущена так, що підборіддя майже на животі. Стоїть, у вічі не дивиться…
— Олеже! Що трапилося??? Що тебе не влаштовує? Хтось образив?? Тільки пальцем покажи — звільню половину офісу!
— Ні-ні, що ви, не треба, я їх усіх люблю. Просто… я… це… ну… ось…
— Та не тягни, кажи — що потрібно? З мамою проблеми?
— Ні, з мамою все добре, дякую… Я хочу одружитися!

І тут я завис, як глючний айфон! Одразу напрошувалося питання: «Як це — одружуюся?» Але хто я такий, щоб таке питати? Він така сама людина, як і я, і йому властиві всі людські почуття… Але, чорт забирай, якось мене це насторожило.

— Справа потрібна. Сподіваюся, одружитися хочеш не лише ти, а й майбутня наречена, якщо вона вже є, також до цього готова?
— Так, звісно! Вона вже рік запрошує мене до себе, у Швецію! Разом із мамою. Вона любить і мене, і мою маму!

Блін, щось мені це все менш подобалось… Людину з особливостями, аутиста… до Швеції… і ще з мамою… Якийсь жах!
— Мабуть, гарна дівчина, раз везеш і маму!
— Вона дуже гарна, руда і розумніша за мене! Я вам зараз фото покажу.

І тут він дістає з кишені айфон 7! Оце так, думаю, непогано! Усі ці роки в нього була старенька розкладушка Reizer, яку ми марно намагалися вкрасти, щоб він перейшов на нормальний телефон! Новий Samsung йому подарували на день народження, і навіть моя Sony Z3 — я через півроку взяв собі іншу, а цю віддав йому. Але він категорично не хотів «пересідати» на сучасний гаджет. Ми розуміли, що йому це складно, тому не наполягали. А тут… Айфон… 7!!! Я навіть не встиг запитати, а він вже відповідає:

— Це мені Кароліна подарувала і купу своїх фото туди скинула, щоб я не сумував…

У цю мить у моїй голові вже кипіла каша з жахливих думок. Я очікував, що на фото буде якась оголена Памела Андерсон із старих постерів. Але те, що я побачив, приголомшило мене. На фото — руда дівчина з характерними рисами людей із відомим синдромом. Я завжди називаю їх «сонячними людьми».

Вони ж не винні, що в них зайва хромосома. В усьому іншому вони такі самі, як і ми, а в чомусь навіть нас перевершують! У будь-якому разі вони не вважають нас дебілами лише через те, що у нас на одну хромосому менше! Хоча, за логікою, могли б саме так міркувати. Але в житті це дуже добрі і беззахисні люди. І що мені в них особливо подобається — вони завжди посміхаються! Особисто для мене усмішки «сонячних людей» набагато приємніші за бездушні посмішки, які все частіше натягають оточуючі, лаючи нас за спиною!

— Дійсно, красунІ так, коли я дивлюся на їх щастя, розумію, що добро завжди повертається, і хай вони живуть довго та радісно.