Щоденник.

У нас у офісі був хлопець. Ну, не зовсім хлопець… Дорослий чоловік, 36 років. Але він був… особливий.

Якщо чесно, він був від природи не надто кмітливим. Зовсім. Але я взяв його на роботу шість років тому і ніколи не пошкодував. Найдивовижніше — він усвідомлював це і не приховував. Більше того, коли він прийшов влаштовуватися, перше, що сказав:

— Доброго дня! Я не дуже розумний, і не вдаю, що це не так. Але мені потрібна робота, щоб купувати мамі ліки — вона вже не може працювати.

Це мене трохи приголомшило, але я зрозумів: він не бреше. Незважаючи на все, він міг виконувати прості завдання. Чомусь він нагадав мені героя Дастіна Гофмана з мого улюбленого фільму — «Людина дощу». Я відчув, хто переді мною, і не хотів його образити…

— Ви набагато розумніші за тих, хто намагається приховати свою дурість за хитрощами. Гаразд, з завтрашнього дня — ви в команді.

З того дня він став для нас, як син полку. Шість років він працював нарівні з усіма. Так, не такий, як усі, але чесний, порядний, пунктуальний. На мій погляд — найкращий співробітник. Маму після інсульту поставив на ноги — правда, ми йому трохи допомогли з ліками та масажистами, але в основному він справлявся сам. І ніколи не скаржився! Весь офіс його любив, як рідного. Настільки, що розгодували з 75 кг до сотні! Ми навіть стали схожі!

Так, відволікся… Позавчора, коли завітав у офіс після довгої відсутності, помічниця одразу випалила:

— Олег звільняється! Може, ви його переконаєте залишитися?! Як ми без нього?!

Я остовпів. Як це — звільняється? Куди? Чому? Попросив його зайти до кабінету. Через десять хвилин він увійшов, схиливши голову так, що підборіддя ледве не торкалося живота. Стоїть, у вічі не дивиться…

— Олеже! Що трапилося? Хтось тебе образив? Покажи пальцем — і половину офісу за поріг викину!

— Ні-ні, що ви… Я їх усіх люблю. Просто… я… ну… от…

— Ну не тягни, кажи! У мами проблеми?

— Ні, з мамою все добре, дякую… Я хочу одружитися.

Тут я завис, ніби підвисений смартфон. На губах вже вертілося: «ЯК — одружитися?!» Але хто я такий, щоб таке питати? Він така ж людина, як і я… Але якось це мене напружило.

— Справа серйозна. Сподіваюся, одружуватися хочеш не лише ти, а й твоя майбутня дружина — якщо вона, звичайно, вже є?

— Так! Вона мене вже рік запрошує до себе, в Швецію! З мамою. Вона любить і мене, і її!

От блін… Щось мені це рішення все менше подобається. Хлопець з аутизмом… до Швеції… із мамою… Жах!

— Мабуть, чудова дівчина, раз везеш і маму.

— Вона дуже гарна, руда і розумніша за мене! Зараз покажу фотографію.

І він дістає з кишені айфон 7! От це поворот… Усі ці роки він сидів на старій «розкладашці», яку ми марно намагалися вкрасти, щоб він пересів на нормальний телефон. А тут — айфон! Я навіть не встиг запитати, а він уже пояснює:

— Мені його Кароліна подарувала і завантажила багато своїх фото, щоб я не нудьгував…

У моїй голові вже бурлила каша з жахливих думок. Я очікував побачити якусь оголену Памеллу Андерсон зі старих постерів. Але те, що я побачив, вразило мене. На фото руда дівчина з рисами, властивими людям із синдромом Дауна. Я завжди називаю їх «сонячними».

Вони ж не винні в тому, що мають зайву хромосому. В усьому іншому вони такі ж, як ми, а в чомусь — навіть кращі! Вони не вважають нас дебілами лише тому, що в нас на хромосому менше. Хоча, логічно, могли б. Але вони — найприємніші та найщасливіші люди. І мені особливо подобається їх усмішка. Вона чесніша за ті гумові посмішки, які ми щодня бачимо навколо.

— Справді красуня! Тобі крупно пощастило. Якщо все так, як кажеш, то я — не з радістю як керівник, але щиро як людина — відпускаю тебе. Якщо не проти, подзвоню твоїй мамі, уточню деталі й куплю вам квитки. Добре?

Олег завжди був усміхненим, але такого щастя на його обличчі я не бачив ніколи! Саме заради цього погляду я відправив би його куди завгодно — хоча б у Бразилію. Він заплескав в долоні, як дитина, сам набрав номер мами й передав мені телефон. І ось що мене вразило: він вийшов із кабінету, розуміючи, що ми говоритимемо про нього.

Хто з «звичайних» людей так вчинив би? Ніхто! Навпаки — стояв би над душою і підслуховував. А він просто пішов. Тактовно. І розумно.

І чому б їм не бути щасливими? Вони не вміють брехати, не вміють кричати один на одного. Але вміють любити і бути вірними.

Хто з нас розумніший? Сподіваюся, відповідь очевидна.

До речі, ми поговорили з його мамою. Виявляється, вона вже знає ту дівчину, і немає жодних сумнівів. І вже сьогодні о восьмій ранку я везу свого колишнього працівника й його маму до Борисполя. ОІ тепер, дивлячись, як вони з мамою сміялися в аеропорту, я зрозумів, що справжнє щастя — саме в таких простих, добрих і щирих моментах.