У нас у офісі був хлопець. Ну як хлопець… дорослий чоловік, 36 років. Але він був незвичайний.

Якщо говорити прямо, то людина була від природи не надто розумна. Ну от зовсім не кмітлива, тобто взагалі! Але я взяв його на роботу шість років тому і ніколи не шкодував. Найцікавіше, що він знав про свою особливість і не приховував цього. Більше того, коли він прийшов влаштуватися, перше, що він мені сказав, були такі слова:

— Доброго дня! Я не дуже розумний і не соромлюся цього. Але мені потрібна робота, щоб купувати ліки мамі — вона вже не може працювати.

Це мене трохи приголомшило, але я зрозумів, що людина справді особлива. Хоча не настільки, щоб не могла виконувати прості завдання. Він нагадав мені героя Дастіна Гофмана з мого улюбленого фільму «Людина дощу». Я миттєво зрозумів, хто переді мною, і не хотів його образити…

— Ви набагато розумніші за більшість людей, які намагаються приховати свою дурість будь-яким способом, але марно. Гаразд, із завтрашнього дня можете починати.

І з того дня він у нас, як син полку. Шість років чоловік працював на рівні з усіма. Так, не такий, як інші, але чесний, порядний, пунктуальний і, на мою думку, найкращий співробітник із усіх, хто у мене є. Маму після інсульту поставив на ноги — правда, йому довелося трохи допомогти з ліками та масажистами, але він сам усе робив і ніколи не скаржився! Весь офіс його полюбив і прив’язався до нього, як до рідного! Так до нього звикли, що згодом розгодували з 75 кг до 100! Ми з ним навіть стали схожі))

Так, відволікся… Позавчора, коли заїхав у офіс після тривалої відсутності, помічниця одразу ж мені в лоб:
— Олег звільняється! Можете його переконати залишитися? Як ми без нього?!

Я й сам остовпів! Як це звільняється?? Куди?? Навіщо?? Попросив покликати його до кабінету. Заходить через десять хвилин, голова понура, підборіддя аж на животі. Стоїть, у вічі не дивиться…
— Олеже! Що трапилося?? Що тебе не влаштовує? Хтось образив?? Тільки пальцем покажи — звільню половину офісу!
— Ні-ні, що ви, не треба, я всіх люблю. Просто… я… це… ну… от…
— Ну не тягни, кажи, що потрібно? З мамою проблеми?
— Ні, з мамою все добре, дякую… Я хочу одружитися!

І тут я завис, як глючний айфон! Перше питання, яке з’явилося в голові: «Як це — одружитися?» Але хто я такий, щоб таке питати? Він така сама людина, як і я, йому теж властиві почуття… але якось мене це смутило.

— Діло хороше. Сподіваюся, не тільки ти хочеш одружитися, а й твоя майбутня наречена, якщо вона вже є, теж цього бажає?
— Так, звісно! Вона вже рік запрошує мене до себе, до Швеції! З мамою. Вона нас любить — і мене, і мою маму!

От лайно… щось мені це перестало подобатися… Хлопця з особливостями, аутиста… до Швеції… та ще й з мамою! Жах якийсь!
— Мабуть, гарна дівчина, якщо ти їдеш з мамою!
— Вона дуже гарна, руда і розумніша за мене! Зараз вам фотку покажу.

І тут він дістає з кишені айфон 7! Ого, думаю, непогано! Усі ці роки в нього був старий «розкладушник» Nokia, який ми марно намагалися вкрасти, щоб він перейшов на нормальний телефон! Адже новий Samsung йому дарували на День народження, і моя Sony Z3 (я через півроку взяв собі нову, а цю віддав йому) лежала без діла. Але він не хотів «пересідати». Ми розуміли, що йому складно, тому не наполягали. А тут… Айфон… 7!!! Я навіть не встиг запитати, а він уже відповідає…

— Це мені Катерина подарувала і завантажила туди багато своїх фото, щоб я не сумував…

У цю мить у моїй голові вже бурлила каша з жахливих думок. Я очікував, що на фото буде якась оголена Памела Андерсон зі старих постерів. Але те, що я побачив, шокувало мене! На фото — руда дівчина з характерними рисами людей з відомим синдромом. Я завжди називаю їх «сонячними людьми».

Вони ж не винуваті, що у них зайва хромосома. В усьому іншому вони такі ж, як і ми, а в чомусь навіть нас перевершують! Зокрема, вони не вважають нас дурнями лише через те, що в нас на одну хромосому менше! Хоча, згідно з їхньою логікою, могли б. Але в житті це дуже приємні та безневинні люди. І що мені в них особливо подобається — вони завжди посміхаються! Особисто для мене посмішки «сонячних людей» набагато приємніші за штучні посмішки, які все частіше натягають люди навколо, лаючи нас за спиною!

— Справді, красуня! Тобі дуже пощастило! Якщо все так, як ти кажеш, то… без особливого задоволення, як твій керівник, але з великою радістю, як людина, я відпускаю тебе до твоєї нареченої! Якщо ти не проти, я зателефоную твоїй мамі, уточню деталі та куплю вам обом квитки на літак. Добре?

Олег завжди був усміхненим, веселим… але такого щастя на його обличчі я ще не бачив! Заради цього виразу я б відправив його куди завгодно і за будь-які гроші! ВВін так щиро обійняв мене, що я відчув – ця любов справжня, і хай буде щасливий у своїй новій сім’ї під шведським небом.