Ой, слухай… З задеришеним серцем Олеся постукала у двері. У відповідь — тиша. Вона несміливо дістала з сумки ключ, відкрила… Боже, як же давно її тут не було! Все як було, нічого не змінилось у цьому колись рідному домі, тільки тепер все здавалося таким чужим…

Майже рік минув після їхньої сварки з Дмитром. Вони й раніше сварились — Олеся хапала в обійми Даринку й зі сльозами тікала до мами. Зазвичай Дмитро вже наступного дня, сумучи, прибігав миритись. Життя знову налагоджувалось, а перемир’я навіть робило їхні стосунки яскравішими. Але того разу все пішло інакше…

Струсивши з себе спогади, Олеся рішуче підійшла до шафи — треба було знайти документи. Папери лежали неторкані, аккуратно складені її ж рукою. Вже два місяці за нею нав’язливо доглядав хлопець, який давно був у неї закоханий. Стосунків ще не було, але тиждень тому він офіційно попросив її руки.

І цілий тиждень Олеся не могла заснути — щось давило, неможливо було прийняти рішення. Спочатку здавалося, що ця непорозуміння з Дмитром розвіється. Він постукає, як колись, гляне так, що пройме до глибини душі, й скаже: «Як же я за тобою сумував!»

Але дні минали, місяці тяглися, а нічого не мінялося. З Дмитром бачились рідко — він ставав все холоднішим, між ними наче проріс провал. Він приходив лише за Даринкою, мовчки брав донечку за руку й ішов гуляти. Потім так само мовчки повертав. Даринка щебетала, хвалилась татовими подарунками — крутилась біля дзеркала в новій сукні або черевичках. А Олеся з болем згадувала, як сяяли очі Дмитра, коли він ніс подарунки їй… А тепер? Він навіть не дивився в її бік. Їм стало ніяково наодинці, і вона поспішно тікала у свою кімнату. Мама, яка ніколи Дмитра особливо не любила, постійно казала: «Що Бог дає — те на краще». Поступово Олеся почала вірити в це.

Глибоко зітхнувши, вона прощальним поглядом окинула кімнату й… здригнулася: на дивані спав Дмитро. Мабуть, після зміни. Першим бажанням було втекти, але щось змусило повернутись. До болю знайомі риси обличчя, яке загрубіло, покрилося щетиною, з синцями під очима… Олеся повільно сіла поруч. Що вона знає про цю людину, з якою прожила пліч-о-пліч стільки років? Які думки ховаються за цим насупленим чолом? Перед її очима раптом з’явився майже забутий образ юного Дмитра: захоплені хлоп’ячі очі, а посмішка була такою світлою-світлою… Їй завжди здавалося, що саме в ту посмішку, яка перевернула її душу, вона колись і закохалася. Невже той усміхнений хлопчина й цей втомлений похилий чоловік — одна людина? А часу ж пройшло зовсім небагато. Знову згадалася та світла усмішка. І так яскраво, ніби докір їй самій…

Боже, куВона несміливо торкнулася його руки, і коли Дмитро розплющив очі, у них вона знову побачила той самий світ, який думала втратила назавжди.