Чоловік зайшов додому й ахнув…

Півроку тому йому подарували маленького кошеняти, якого назвали Грімко. Племінниця, що інколи навідувалася до нього з родиною, знайшла малечу на вулиці. Передаючи його в руки, промовила:
— Ти живеш сам. Досі пари не знайшов. Робота у тебе нервова — водій трамвая. Прийдеш додому, а тут тебе вітають. Коти — вони створюють затишок і спокій…

От так! Він і повірив. Чому б і ні, подумав. Може, й справді. Повертаєшся з роботи, знервований пасажирами та іншими водіями, які не хочуть поступатися дорогою, а тут — лежить собі спокійно на дивані. Мяучить та муркотить. Радіє, лізе на руки й чеше пузико.

Звичайно, ви вже зрозуміли, шановні, що це він через відсутність досвіду так міркував. Кіт не виправдав його очікувань. З чемного кошеняти перетворився на пустотливе юнацтво. Сидіти на руках йому не подобалося, а от бешкетувати… О, це запросто!

Чоловік, не маючи кращої ідеї, купив мухобійку. Знаєте, таку, якою луплять мух — дрібних, метушливих або тих величезних, що їх у нас звуть «гнійними».

І Грімко пильно спостерігав за чоловіком, який махав мухобійкою. Напевно, запам’ятовував, інформацію збирав. І одного дня вирішив зробити приємне своєму господарю. І зробив…

Отже, повернемося до моменту, з якого почали.

Чоловік увійшов у дім і застиг. Нічого! Абсолютно нічого не залишилося на своїх місцях. Хаос був такий, ніби дві банди хуліганів влаштували у його квартирі розбірки — і користувалися… бейсбольними битами!

Стільці перекинуті. Вази, склянки й усе, що стояло на столі, підвіконнях чи тумбах, тепер лежало на підлозі, рівномірно розкидавши уламки скла, глини та пластику.

Штори нагадували клоччя від сукні модниці, а на кухні… Кетчуп змішувався з солоними помідорами та варенням. Поруч акуратними купками лежали сіль, цукор і перець. Вилки та ложки були розкидані купками. Кухонні штори, разом із карнизами, валялись серед усього цього розкоші, а на абсолютно пустому столі…

Сивів надзвичайно задоволений Грімко, а перед ним лежала муха. Величезна, як літак. Кіт дивився на чоловіка переможним поглядом і самовдоволено муркотів.

Ну от, зараз! Зараз господар похвалить його. Цілий день, не жаліючи лапок і сил, він носився по квартирі, спіймавши цю нахабну муху. Втомився жахливо, але здобув перемогу! І тепер може похвалитися нею, щоб отримати заслужену нагороду.

Від таких приємних думок Грімко аж лапками затопав.

Чоловік підняв стілець і сів. Він не знав, з чого почати: прибирати, вечеряти чи лаяти Грімка. Але довго роздумувати йому не довелося — бо в двері подзвонили. Він підвівся й, пройшовши у вітальню, відчинив. І його подив став ще більшим.

У коридорі стояли троє поліціянтів, а за ними — з десяток сусідів. Правоохоронці тримали руки на пістолетах.

— Нам телефонували… — почав один.
— Багато разів, — додав другий. — Повідомили, що у вас у квартирі відбувається щось жахливе. Падає меблі, б’ються тарілки. Чути страшний візг і гавкіт. Дозвольте нам увійти й переконатися, що все гаразд, а ви… на всяк випадок… підніміть руки, складіть їх на голові і відійдіть у кут.

Сусіди дивилися на чоловіка зі страхом і осуду.

— А-а-а… Зрозуміло, — сказав він. — Проходьте!

Він відійшов у кут і склав руки на голові. Поліціянти ходили по квартирі, оглядаючи розгром і щось шукаючи.

— Що ви шукаєте? — поцікавився чоловік.
— Тіло, — відповів один із них. — І ваше пояснення того, що тут сталося.

— О, тіло! Тіло я вам зараз покажу, — погодився чоловік.

Поліціянти миттєво напружилися, руки знову лягли на пістолети. Обережно, уздовж стіни, чоловік пройшов на кухню. Відчинив двері й зробив широкий жест.

— Будь ласка! — сказав він. — Ось тіло.

Поліціянти, відштовхнувши його, увірвалися в кімнату.

Тіло сиділо на столі й зухвало посміхалося. Йому подобалася увага. А перед ним лежала муха.

Кілька секунд у кімнаті панувала тиша, поки поліціянти приходили до тями. А потім їхні очі прояснилися. Першим засміявся той, що першим і заговорив, а за ним — і всі інші.

Вони реготали, не в змозі зупинитися, а Грімко дивився на них і на чоловіка тріумфальним поглядом, ніби казав: «Ось бачиш? Усі задоволені. Значить, я не даремно стараВідтоді Грімко став головним архітектором їхнього щастя, а чоловік і жінка навчилися сміятися навіть у найбільшому безладі, бо зрозуміли — іноді коти краще знають, що нам потрібно, ніж ми самі.