Доля подарувала мені сина… Одного разу я дав шанс безпритульному хлопчикові, і тепер він – студент!

Моє життя змінилося одного холодного осіннього вечора.

Я повертався додому після важкого трудового дня. Вітер проймав до кісток, місто ніби вимерло – рідкісні перехожі поспішали своїми справами, ховаючи обличчя в коміри.

Коли я завернув на свою вулицю, з тіні одного з будинків раптом вийшла худа постать.

Переді мною стояв хлопець – худий, у легкій сорочці, стискаючи в тремтячих руках ніж. Я не знав, що змушує його тремтіти – осіння холодрява чи страх.

— Віддай гаманець, — прохрипів він.

Я спокійно дістав портфель і простягнув йому. Потім, подумавши секунду, зняв пальто й теж віддав.

Він відскочив, дивлячись на мене широко розплющеними очима.

— Навіщо ти це робиш?

Я посміхнувся:

— Бо якщо ти опинився в такій ситуації, значить, у тебе просто не було виходу.

Хлопець раптом розридався. Тепер, розгледівши його обличчя під ліхтарем, я зрозумів, що переді мною – дитина. Йому було не більше п’ятнадцяти, хоча на зріст він уже майже дорівнював мені.

Я запропонував йому зайти до мене, випити гарячого чаю.

Він вагався, не знаючи, чи можна мені довіряти. Але зрештою погодився.

Я жив самотньо… але тієї ночі все змінилося.

У хаті було тепло. Я заварив чай і посадив його за стіл.

Він озирався довкола з непоховованою цікавістю. Коли його погляд упав на книжкову шафу, він завмер.

— У тебе багато книжок, — промовив він.

— Так.

— Ти всі їх прочитав?

— Авжеж.

— Я ніколи в житті не читав книг, — зізнався він, і в його голосі не було сорому, лише сум.

Поступово він розкрився. Розповів, що народився у бідній сім’ї, що мати померла, коли він був малим. Його хотіли віддати до дитбудинку, але він втік.

Відтоді жив на вулиці. Вчився виживати. Вчився красти.

Батько?

На це запитання він лише похилив голову й замовк.

Я дивився на нього й розумів: він просто дитина. Покинутий, нікому не потрібний. Життя не дало йому жодного шансу, але якщо ніхто не простягне руку допомоги, він просто загине.

— Залишайся в мене. Хоч сьогодні переночуй у теплі, — запропонував я.

Хлопець недовірливо подивився на мене, але згодився.

Я прийняв його як рідного сина.

Тієї ночі я майже не спав. В голові крутилися думки: що з ним буде далі? Куди він піде завтра?

А вранці я вже точно знав – не відпущу його.

— Хочеш спробувати почати нове життя? — запитав я за сніданком.

Він знизав плечима.

— Все одно втрачати нічого.

Так він залишився в мене.

Я відновив його документи, влаштував назад до школи. Спочатку йому було важко – адже він не вчився з четвертого класу, але він старався. Вчителі спочатку не вірили, що з нього щось вийде, але через кілька місяців побачили у ньому потенціал.

Я навчав його тому, що знав сам. Допомагав із уроками. Поясняв, що крадіжка – не вихід, що в житті можна досягти багато чого, якщо докласти зусиль.

У ньому була така спрага до знань! Він читав усе, що потрапляло під руку. Інсити до пізньої ночі сидів над підручниками.

Я пишався ним.

Сьогодні він – студент!

Минуло кілька років.

Зараз Тарас – студент. Вчиться і працює, сам оплачує навчання, не хоче мені набридати.

Я знаю, що попереду в нього – гарне життя. Він знайде роботу, створить сім’ю.

Він уже не той замерзлий хлопчисько із ножем у руках.

Він – мій син.

Так, офіійно я не записаний у його документах, але це неважливо. Головне, що коли він звертається до мене, він каже:

— Тату…

І це найцінніше, що в мене є.