Оксана Левицька повільно йшла вулицею, переставляючи ноги на автопілоті. День виявився нестерпно довгим: дві наради, конфлікт із постачальником, звіти, які довелося переробляти через помилку практикантки. До вечора голова гула, а думки плуталися. Оксана мріяла лише про одне — добратися додому, зняти незручні туфлі, прийняти гарячий душ і провалитися у сон.

У сумці завібрував телефон. Оксана неохоче дістала його, припускаючи, що це чоловік Ігор цікавиться, що приготувати на вечерю. Глянувши на екран, жінка з подивом побачила незнайомий номер. Зазвичай Оксана не брала трубку на невідомі номери, але щось підказувало — треба відповісти.

— Ало, — втомлено промовила Оксана, продовжуючи йти додому.

— Ти де шастаєш, бовдуре? Ми вже годину під твоїми дверима стоїмо, їсти хочемо! — почувся в трубці грубий голос.
Оксана зупинилася, наче вкопана. Навколо люди оминали застиглу жінку, поспішаючи своїми справами, а вона стояла, не вірячи своїм вухам. Цей голос — різкий, з характерними інтонаціями — належав тітці чоловіка, Наталії Іванівні.

— Що, вибачте? — перепитала Оксана, сподіваючись, що почулася.

— Глуха, чи що? — у трубці почулося роздратоване сопіння. — Ми приїхали! Я, твоя свекруха й Сергій. Стоїмо біля твого під’їзду вже цілу годину. Ти що, забула?

Оксана змішано насупилася, намагаючись згадати, про що могла забути. Сьогодні не було жодних свят чи днів народження. Ніхто не попереджав про візит родичів чоловіка.

— Наталіє Іванівно, вибачте, але я не знала, що ви приїдете, — обережно сказала Оксана.

— Як не знала? — обурилася жінка. — Ми з Ігорком домовилися ще тиждень тому! Він мав тобі сказати.

Оксана глибоко зітхнула. Чудово, черговий сюрприз від улюбленого чоловіка. Ігор часто «забував» повідомляти важливі речі, щоб не брати на себе відповідальність.

— Ігор мені нічого не казав, — твердо відповіла Оксана. — Я на роботі затрималася, буду через сорок хвилин.

— Через сорок?! — у голосі Наталії Іванівни звучала неприхована злість. — Ми голодні, втомлені з дороги! Не можна швидше?

Оксана відчула, як всередині росте роздратування. Родичі чоловіка приїхали без попередження, хамлять, вимагають, щоб вона кинула все і мчала додому їх годувати… У голові блиснула думка: *«А що, якби я сьогодні залишилася ночувати у подруги? Чи поїхала у відрядження?»*

— Послухайте, я не знала про ваш приїзд, — якнайспокійніше сказала Оксана. — Дайте мені час дістатися додому.

— Немає в нас часу чекати! — фуркнула Наталія Іванівна. — Сергій скоро на стіну лізтиме від голоду!

Сергій — це двоюрідний брат чоловіка, тридцятип’ятирічний діджа, який у свої роки все ще жив з мамою і не вмів приготувати навіть яєшню.

— А де Ігор? — поцікавилася Оксана, відчуваючи, як закипає.

— Звідки я знаю? Не відповідає. Напевно, затримується, — нетерпляче кинула Наталія Іванівна. — То ти їдеш чи ні?

Оксана закінчила дзвінок, не попрощавшись. Серце билося від обурення. Набрала номер чоловіка. Довгі гудки, потім автоОксана усміхнулася, вимкнула телефон і спокійно повернулася до своєї пасти, усвідомивши, що іноді найкращий спосіб навчити людей поваги – це перестати їм дозволяти себе не поважати.