**Щоденник**

Сьогодні був важкий день. Ольга мляво йшла додому, переставляючи ноги на автопілоті. Два мітинги, конфлікт з постачальником, звіти, які довелося переробляти через помилку практикантки… До вечора голова гула, а думки плуталися. Ользі хотілося лише одного – дістатися додому, зняти незручні туфлі, прийняти гарячий душ і провалитися в сон.

У сумці забряжчав телефон. Жінка неохоче дістала його, думаючи, що це чоловік Олег питає, що приготувати на вечерю. Але на екрані світився незнайомий номер. Зазвичай Ольга не відповідала на такі дзвінки, але щось підказувало – треба підняти трубку.

— Ало, — втомлено промовила вона, не зупиняючи кроку.

— Де ти швендяєш, теличко? Ми вже годину під твоїми дверима стоїмо, їсти хочемо! — пролунав у трубці грубий голос.

Ольга зупинилася посеред тротуару, ніби вліпилася в асфальт. Навколо і далі метушилися люди, обминаючи її, але вона стояла, не вірячи своїм вухам. Цей голос – різкий, з характерним вимовою – належав сестрі чоловіка, Надії Миколаївні.

— Що… що ви сказали? — перепитала Ольга, сподіваючись, що ослухалася.

— Глуха, чи що? — у трубці почулося сердите сопіння. — Ми приїхали! Я, твоя свекруха і Вітя. Під дверима вже цілу годину. Ти зовсім забула?

Ольга збентежено зморщила лоб, намагаючись згадати, про що могла забути. Сьогодні не було ні свят, ні днів народження. Ніхто не попереджав про візит родичів чоловіка.

— Надіє Миколаївно, вибачте, але я не знала, що ви їдете, — обережно сказала Ольга.

— Як не знала?! — обурено скрикнула жінка. — Ми з Олежком домовилися ще тиждень тому! Він мав тобі сказати.

Ольга глибоко зітхнула. Чудово, ще один «сюрприз» від улюбленого чоловіка. Олег часто «забував» повідомляти важливі речі, щоб не брати відповідальності на себе.

— Олег мені нічого не казав, — твердо відповіла вона. — Я на роботі затрималася, буду через сорок хвилин.

— Через сорок?! — у голосі Надії Миколаївни звучала неприхована злість. — Ми голодні, втомлені з дороги! Не можеш швидше?

Ольга відчула, як всередині закипає лють. Родичі чоловіка приїхали без попередження, грубіянять, вимагають, щоб вона кинула все і мчала їх годувати… У голові блиснула думка: «А що, якби я сьогодні заночувала у подруги? Чи поїхала у відрядження?»

— Послухайте, я не знала про ваш візит, — настільки спокійно, наскільки це було можливо, сказала Ольга. — Дайте мені час дістатися додому.

— Нам чекати ніколи! — фуркнула Надія Миколаївна. — Вітя від голоду вже на стіну лізе!

Вітя – це двоюрідний брат чоловіка, тридцятип’ятирічний дідько, який досі жив із мамою і не вмів зварити навіть яєчню.

— А де Олег? — поцікавилася Ольга, відчуваючи, як злість наростає.

— Звідки я знаю? Не бере трубку. Напевно, затримується, — нетерпляче кинула Надія Миколаївна. — То ти їдеш, чи як?

Ольга розірвала дзвінок, не попрощавшись. Серце билося від обурення. Набрала номер чоловіка. Довгі гудки, потім автовідповідач. Спробувала ще раз – те саме. Ольга знала цей трюк: Олег просто не брав трубку, коли відчував, що розмова буде неприємною.

«Значить, прекрасно знає, що відбувається, — подумала вона. — І боязко ховається. Переклав всю відповідальність на мене, як завжди».

Телефон знову задзвонив. Цього разу на екрані світилося ім’я свекрухи, Ганни Михайлівни.

— Олюню, кохана, ти скоро? — голос свекрухи звучав солодко-приторно. — Ми тут замерзаємо, а Надюся вже на межі.

— Ганно Михайлівно, вибачте, але я не знала, що ви приїдете, — сказала Ольга, намагаючись зберегти дружній тон. — Олег мені нічого не казав.

— Та невже? — свекруха ненатурально здивувалася. — А він запевнив, що все узгодив! Ну буває, хто не помиляється. Ти давай, поспішай, рідненька. Надюся на голодний шлунок стає нестерпною.

Ольга закрила очі, мовляючи врозум до десяти. Знову те саме – всі чекають, що вона кине свої справи і помчить розв’язувати ситуацію, яку навіть не створила.

«Чому я маю відповідати за чиюсь безвідповідальність? — промайнуло в голові. — Чому це вважається нормальним?»

Раптом Ольга зрозуміла, що злиться не стільки на родичів, скільки на саму ситуацію. На те, що всі вважають нормою дзвонити і вимагати, щоб вона все кидала і бігла їх обслуговувати.

— Ганно Михайлівно, я їду додому, але не чекайте, що одразу почну готувати, — твердо сказала Ольга. — Я втомилася, у мене важкий день. Якщо ви голодні, біля будинку є кафе.

— Олюню, ну що ти таке говориш? — у голосі свекрухи зазвучали зОльга усміхнулася, відчуваючи, як легкість розливається по тілу, і вимкнула телефон, вирішивши, що сьогодні вперше за довгий час вона поставить себе на перше місце.