Оксана Лещенко повільно йшла вулицею, переставляючи ноги на автопілоті. День видався неймовірно довгим: дві наради, конфлікт з постачальником, звіти, які довелося переробляти через помилку практикантки. До вечора голова гула, а думки плуталися. Оксана мріяла лише про одне — дістатися додому, зняти незручні туфлі, прийняти гарячий душ і провалитися в сон.

У сумці задзвенів телефон. Оксана неохоче дістала його, припускаючи, що це чоловік Ігор цікавиться, що приготувати на вечерю. Глянувши на екран, жінка з подивом побачила незнайомий номер. Зазвичай вона не піднімала трубку на невідомі номери, але щось підказувало — треба відповісти.

“Ало”, — втомлено промовила Оксана, продовжуючи йти додому.

“Ти де швендяєш, коростелю? Ми вже півгодини стоїмо під твоїм під’їздом, есть хочемо!” — лунав у трубці грубий голос.
Оксана зупинилася, ніби вкопана. Навколо люди огинали її, поспішаючи своїми справами, а вона стояла, не вірячи своїм вухам. Цей голос — різкий, з характерними інтонаціями — належав дружині брата чоловіка, Тетяні Миколаївні.

“Що, перепрошую?” — перепитала Оксана, сподіваючись, що помиллася.

“Глуха, чи що?” — у трубці почулося роздратоване сопіння. “Ми приїхали! Я, твоя свекруха та Олесь. Стоїмо під твоїм під’їздом вже цілу вічність. Ти що, забула?”

Оксана здивовано наморщила лоб, намагаючись згадати, про що могла забути. Сьогодні не було ні свят, ні днів народження. Про візит родичів чоловіка ніхто не попереджав.

“Тетяно Миколаївно, вибачте, але я не знала, що ви приїдете”, — обережно сказала Оксана.

“Як не знала?” — обурилася жінка. “Ми з Ігорком домовилися ще тиждень тому! Він мав тобі сказати.”

Оксана глибоко зітхнула. Чудово, черг— Ну що ж, дуже приємно, — сказала Оксана, посміхаючись, але в її голосі зазвучала твердість, — але відтепер, будь ласка, попереджайте заздалегідь.