Коли ми з сестрою були маленькими, кожного ранку 8 березня починалося зі стуку у двері й запитання: «Панночки, ви вдягнені? Чи можна до вас увійти?»

Ми, у ситцевих нічних сорочках, гукали у відповідь, що, звісно ж, вдягнені, тож швидше заходьте! Адже ми ж знаємо, що у вас там подаруночки!

У кімнату заходили тато, два букети квітів і дві однакові коробочки з однаковими ляльками.

Тато кілька разів намагався дарувати нам різні подарунки, але швидко зрозумів, що це не найкраща ідея: старшій (це я) здавалося, що мене безжально обділили — що в Оленки лялька краща, більша й гарніша, а молодшій (це Олесенька) завжди ввижалося, що її просто менше люблять і спеціально обирають такі маленькі ляльки, щоб підкреслити її дитячий вік.

Переживши одну нашу потужну подвійну жіночу істерику, тато передчасно пожолів, і з того часу завжди дарував однакові подарунки.

І ми з Олесенькою були впевнені: 8 березня — це той день, коли Найголовніший Чоловік У Світі приходить до тебе з квітами та коробочками, щоб привітати.

Який саме там свято — неважливо. Для нас це був день, коли приходив Найголовніший Чоловік З Квітами Та Подарунками.

Тоді тато був єдиним чоловіком у нашому житті (попросту дідусь — він же не чоловік, а старенький дідусь, як ви не розумієте?). Єдиним і Найголовнішим. Інших не було.

А потім минули роки.

І в мене, і в Олесеньки з’явилися інші Найголовніші Чоловіки, які вранці 8 березня приносили нам квіти. Але якось завжди виходило, що ми поспішили дарувати їм такий титул. Бо вони, схоже, і не дуже-то виявлялись справжніми чоловіками. А вже тим більше — Найголовнішими.

Титул знову повертався до нашого тата. Він носив його гордо, звично і не порушував традиції з однаковими коробочками. Хоча вже й подарунки всередині могли бути різними, але самі коробочки, чорт забирай, завжди однакові!

Потім у нас з Олесенькою з’явилися сини. Єдині. По одному у кожній. Маленькі Найголовніші Чоловіки. І поки вони підростали, наш тато, як і раніше, виконував свої обов’язки 8 березня. Бо коли ж ще ті «заміни» підростуть? А доньки ж чекають на квіти та коробочки.

Мій син виріс якось дуже швидко. І я навіть не помітила, коли він раптом став чиїмось ще Найголовнішим Чоловіком. А тепер уранці 8 березня я отримую від нього лише дзвінок: «Мамо, зі святом тебе! Не хвилюйся, я в Оленки, повернуся у неділю».

Але!

Але цей дзвінок завжди лунає лише після дзвінка від тата й питання: «Панночка моя, ти вдягнена? До візитів готова?»

…У житті кожної жінки мають бути Чоловіки. Справжні. З великої літери. Чоловіки, сини, брати… Але Найголовніший може бути лише один. Не обов’язково це тато. Адже не всі ж мають тат. І братів. І синів. Але в кожної є хтось Найголовніший.

Той, з кого роками і десятиліттями починається ранок 8 березня.

У нас з Олесенькою — це наш тато. Для якого ми з народження були і залишаємося Його Панночками.

Бо найголовніше для жінки — знати, що її дуже люблять.

Зі святом усіх нас, люблячі й улюблені.

І дякую за цей день нашим Найголовнішим Чоловікам.